Це був квиток в один кінець: історія кіборга з Тернопільщини Юрія Собка

• Юрій Собко — чоловік кремезний, але з позивним, що викликає усмішку — «Манюня».
• Юрій Собко пройшов шлях від добровольця перших хвиль мобілізації та оборони Донецького аеропорту у складі 80-ї бригади до опанування американських гаубиць  M777 і важкого поранення під Бахмутом у травні 2022 року.

Дружині сказав, що призвали

На війну він пішов добровільно ще у 2014-му, під час третьої хвилі мобілізації. Щоправда, вдома, на Бучаччині, про це знали не всі. Дружині Юрій сказав, що прийшла повістка. Насправді ж він сам поїхав у військкомат, а папірець попросив оформити лише для того, щоб мати офіційне виправдання на роботі.

Юрій у складі 80-го окремого аеромобільного полку (згодом бригади) у Львові зустрів багатьох земляків з Лановеччини, з якими виріс в одному краї. Після двох місяців у навчальному центрі у Старичах — курсу молодого бійця та бойового злагодження — наприкінці жовтня їхній підрозділ рушив на схід. Спершу була Дружківка, школа, де базувалася гаубична батарея. Техніка була в жахливому стані — на ходу лише чотири машини.

— Ми зробили все за короткий термін, — згадує Юрій. — Поставили техніку на ноги і рушили на Піски.

Саме там, при в’їзді в Піски, Манюня отримав перше бойове хрещення. Російська артилерія била хаотично, осколки сікли броню, але всі залишилися живі. Два тижні вони тримали периметр разом із бійцями «Правого сектору», змінюючи один одного на вишці. Зовсім поруч, за мостом у селищі Спартак, уже стояли бойовики.

Грали за своїми правилами

У грудні 2014 року підрозділ Юрія мав змінити в Донецькому аеропорту хлопців з 95-ї бригади 90-го батальйону. Це був період дивних і принизливих домовленостей: українські військові мали проходити через блокпости сепаратистів під наглядом камер ОБСЄ. З умовою мати лише один автомат і три магазини на кожного солдата.

— Якби ми проїхали лише з тими трьома магазинами, ми б не вистояли ні дня, — каже Юрій. — Це був квиток в один кінець, ми розуміли, що нас готували до здачі. Тому вирішили грати за своїми правилами.

Для шести машин зробили подвійне дно. Туди ховали все: великокаліберні кулемети ДШК, ящики з набоями 7.62, гранати, РПГ, «Мухи». Щоб відвернути увагу сепаратистів від обшуку, йшли на хитрощі — провокували конфлікти, вступали в словесні перепалки, доводили до бійки. Юрій добре пам’ятає одного з ворогів на прізвисько «Дєдушка»:

— Він був із Києва, а воював за Донецьк. Питає: «Чого ви сюди приїхали?». Кажу: «Бо це наша земля». А він кричить: «Це не Україна!». Я спеціально взяв його на себе, відволікав, поки він бризкав слиною, аби вони не лізли глибоко в машини.

Поруч крутився Моторола, російські журналісти знімали «картинку» для телебачення, називаючи українських десантників «хохлами». Це була показуха — ворог знав, що українці щось везуть, але ретельно не перевіряв, працюючи на камеру.

Бурульки — замість води 

Коли колона нарешті дісталася терміналу, на вивантаження мали лічені хвилини. Одразу почався обстріл. Машина з особистими речами та рюкзаками поїхала на вишку. Хто встиг вихопити сумку, той мав своє, а Юрій залишився в тому, що було на ньому.

— Ми підсилювали 8-му роту. Я свій станковий кулемет, який провіз потайки, зібрав і виставив на триногу, — каже. — Там якраз одного не вистачало.

Їх було близько 170 осіб на весь аеропорт. Манюня з побратимами розмістилися на першому поверсі під командуванням офіцера з позивним «Арес». Загалом на рівні стояло трохи більше тридцяти бійців. Захистом слугували піщані колони та мішки, якими ми підсилювали приміщення знизу. Спали по троє, чергуючи по кілька годин, хоча сном це назвати було важко — обстріли тривали цілодобово. Умови визначав холод. Тоді вдарило під -30 градусів. За весь час воду нам привезли лише один раз.

— Ми облизували бурульки, щоб хоч якось втамувати спрагу, — каже. — Сухпайки нам просто кидали з машин, а ми підтягували їх до себе шнурками.

Щоб розігріти консервовану кашу, використовували спиртові таблетки. Вони не давали диму — це було важливо, щоб не виказати позицію.

«Туди не йдіть, там стріляють» 

Спати було практично неможливо. Перші три дні організм ще пручався, потім звикли до постійного шуму обстрілів. Відпочивали хлопці вдягнутими, прямо на позиціях. Пересувалися терміналом навприсядки — вікна були забиті лише фанерою, приміщення постійно просікало кулями.  

— Втрати нашого підрозділу болючі — двоє загиблих та п’ять-шість поранених, — каже сумно.  — Та після нас було ще страшніше. Один наш побратим загинув від кулі снайпера, яка поцілила під бронежилет. 

Працював снайпер, якого хлопці називали «Барабашкою» — він завжди починав стріляти перед атакою, ніби попереджав про черговий штурм.

— У години тиші ми знали кожну краплю, що падала з кута, — розповідає Юрій. — Одного разу куля залетіла в нашу кімнату для персоналу, де ми відпочивали. Вона рикошетила від стіни до стіни, як у сповільненій зйомці. Ми просто дивилися, куди вона летить. Прилетіла мені прямо в бронежилет, у груди. Потім я довго зберігав той бронік із діркою.

Були й комічні моменти, які допомагали не з’їхати з глузду. Юрій згадує, як під час сильного штурму вони пробивалися до терміналу «Ромео». Навколо вибухи, кулі свистять, а посеред цього хаосу під картоном лежить боєць, спокійно курить і каже: «Пацани, туди не йдіть, там стріляють».

 Кадирівці рили тунель

Психологічна напруга була такою, що не всі витримували. Юрій згадує чоловіка, який на третій день «ментально захворів» — просто перестав усвідомлювати реальність і повторював одне й те саме. Його не залучали до постів, і через десять днів він трохи прийшов до тями.

Медичну допомогу надавав легендарний 24-річний док «Псих». Він рятував усіх, робив перев’язки під вогнем. Пізніше відмовився від ротації і залишився з хлопцями до кінця, на жаль, там і загинув.

Ворог намагався дістатися українців не лише зовні, а й з-під землі.

— Сепари рили тунель прямо під наш штаб, — каже Юрій. — Один наш пацан почув шурхіт під підлогою. Вичислили місце, закидали гранатами. Там і залишилося, певне, з п’ятнадцять кадирівців. Ми чули, як вони молилися перед смертю. Їхні ж не пустили їх назад. Там і зогнили.

Юрій вийшов із ДАПу під час ротації за тиждень до того, як термінал остаточно завалився. Їх зустрічав командир бригади Валерій Курко. Коли він побачив своїх бійців — виснажених, брудних, але живих — він не стримав сліз. Рідні ж Юрія побачили його по телевізору в новинах «1+1». До того моменту вони вірили, що він на навчаннях на полігоні. 

«Ми зачистили ту хату»

Після ДАПу були Авдіївка, Водяне, Опитне. В одному з сіл, Олександро-Калиновому, Юрій, бувши старшим позиції, помітив дивний будинок: двометровий паркан, камери спостереження, величезні супутникові антени. Місцевий голова був проукраїнським, тож підтвердив підозри.

— Ми зачистили ту хату, — згадує «Манюня». — У підвалі знайшли ліжка на 12 осіб, плазми, рації, а головне — проритий тунель до річки. Це був ворожий пункт.

Після закінчення терміну служби Юрій повернувся до цивільного життя, але 25 лютого 2022 року знову був у військкоматі. Цього разу — в Тернополі, у 44-ту артилерійську бригаду. Він став одним із тих, хто першим опановував американські гаубиці M777.

Війна для нього знову стала низкою переїздів: Малин, Рівне, Волинь і, нарешті, Бахмут. 26 травня 2022 року Юрій вважає своїм другим днем народження.

— Ми міняли позиції, відходили, і по нас почав бити танк. Ми заховалися в посадці, і тут прямо біля мене прилітає міна. Мене викинуло ударною хвилею. Впав, чув, як захлинаюся кров’ю, а крикнути не можу. Хлопці прибігли, налякані, бо рана була страшна.

Після тривалого лікування та реабілітації Юрій повернувся до цивільного життя у Тернополі. Отримані травми не дозволили продовжити службу на передовій, проте чоловік знайшов роботу, де його військовий досвід необхідний. Сьогодні  Юрій працює в охоронній структурі. 

Читайте також:  «Вітьок — це життя»: у Тернополі презентували книгу про Віктора Гурняка

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.